Ukrainian translation
Пане Голово!
Шановні пані та панове!
Майже точно у цей день 50 років тому дві німецькі держави увійшли до Організації Обєднаних Націй, 133-ю країною-членом ООН стала тодішня Німецька Демократична Республіка, 134-ю країною-членом ООН – Федеративна Республіка Німеччина. Цей крок до сьогодні має для нас, німців, велике значення. Тому що із членством в ООН для моєї країни – призвідниці жахливих воєн і жорстоких злочинів – була пов’язана можливість повернутися до родини миролюбних народів. За цей шанс ми глибоко вдячні.
Це повернення не було вільним від передумов. Передувала німецько-німецькому вступу до ООН візіонерська політика розрядки. Вона мала на меті «засипати окопи Холодної війни», як це 50 років тому тут, у Нью-Йорку сформулював мій попередник, Федеральний канцлер Німеччини і лауреат Нобелівської премії миру Віллі Брандт. Необхідними для цього були три речі: по-перше, чітке визнання обома німецькими державами вирішення конфліктів без застосування сили. Це було викладено у Договорі про основи взаємовідносин між Бонном і Східним Берліном, а також у договорах, які Федеративна Республіка Німеччина уклала зі своїми східними сусідами. Другою передумовою була відмова від будь-якої форми ревізіонізму шляхом визнання кордонів Німеччини, які наново виникли після Другої Світової війни, недоторканними. Це рішення наштовхнулося тоді на несприйняття з боку багатьох громадянок і громадян Західної Німеччини. У ретроспективі воно виявилося правильним. Третьою передумовою, насамкінець, була така політика, яка враховувала реальність Холодної війни й водночас завжди залишалася спрямованою на те, аби подолати статус-кво, тобто, конфронтацію між блоками, а з цим і неприродній поділ Німеччини.
Коли я тут і сьогодні озираюся на початки нашого членства в ООН, то роблю це не лише з історичної зацікавленості, а тому, що заборона застосування сили ще й досі є не досягнутою головною обіцянкою нашої Організації Об’єднаних Націй. Тому, що непорушність кордонів і суверенну рівність держав необхідно захищати й у нашому багатополярному світі, і захищати їх треба саме всім нам, і тому, що й сьогодні – саме сьогодні – нам потрібні мужність, креативність і воля, аби подолати провалля, провалля, які стали глибшими, ніж будь-коли. Цим трьом ідеалам: відмові від сили як засобу політики, відмові від будь-якої форми ревізіонізму та відданості до співпраці попри те, що розділяє, Німеччина відчуває себе глибоко зобов’язаною.
Нам, німцям, ці ідеали подарували велике щастя жити сьогодні в обʼєднаній країні, у мирі з нашими сусідами, з друзями й партнерами в усьому світі. У той же час сьогодні ще більшою мірою вірним є те, про що сказав Віллі Брандт тут ще 50 років тому: «У такому світі, в якому кожний все більше залежить від кожного, політика миру не має права зупинятися перед дверима власної домівки». Німецька політика ніколи не може вичерпатися і не вичерпуватиметься відстоюванням наших інтересів, не зважаючи на інших. Тому що ми знаємо: наша свобода, наша демократія і наш добробут глибоко пов’язані з благополуччям Європи і миру.
Тому вимогою часу і є співпраця не у меншому обсязі, ніж сьогодні – сьогодні це, можливо, подається як "відмежування" або "співпраця лише між однодумцями", – а співпраця у більшому обсязі, зміцнення існуючих альянсів, а також пошук нових партнерів. Оскільки лише так можна зменшити і ризики занадто односторонніх залежностей.
Це є ще більш вірним у такому світі, який – на відміну від того, як це було 50 років тому – має тепер не лише два центри сили, а багато різних. Багатополярність – це не новий порядок. Ті, хто асоціює його з тим, що менші країни є задвірками великих держав, помиляються. Багатополярність – це не нормативна категорія, а опис стану. Той, хто прагне порядку в багатополярному світі, повинен починати звідси, з Організації Об'єднаних Націй. Тому Німеччина підтримує систему ООН і як другий за обсягом донор після США з повним переконанням робить свій внесок. Лише Організація Об'єднаних Націй на основі цінностей, втілених у її Статуті, у повному обсязі реалізує вимогу універсального представництва та суверенної рівності для всіх. Цього не можна сказати ані про G7, ані про G20, якими би важливими вони не були для глобальної координації, ані про БРІКС, ані про інші групи країн.
Я знаю, чим деякі цьому твердженню заперечуватимуть: чи не занадто часто ООН є недієздатною, паралізованою антагонізмами між своїми різнорідними членами? – Їм я кажу: блокування з боку деяких небагатьох, якими впливовими вони б не були, все ж таки не повинно вводити нас в оману стосовно того, що ми, переважна більшість держав, багато в чому між собою згодні. Всі ми – майже всі – хочемо, аби сила як засіб політики залишалася забороненою. Усі ми зацікавлені в тому, аби суверенітет, територіальна цілісність і політична незалежність наших країн поважалися, і нам усім слід знати, що це передбачає, а саме те, що ці права ми надаємо й іншим.
Ці золоті правила є універсальними, навіть якщо багато хто з нас ще не сидів за столом переговорів, коли 1945 року було прийнято Статут ООН. Але всього десятьма роками пізніше у Бандунґу, в Індонезії саме звільнені від колоніалізму держави Африки та Азії підняли свій голос за самовизначення, за територіальну цілісність, за суверенну рівність усіх держав і за світ без колоніалізму та імперіалізму. Сьогодні це здається актуальнішим, ніж будь-коли. Ці принципи повинні стати мірилом для нас усіх, великих чи малих. Ці принципи також мають стати основою для реорганізації нашого багатополярного світу! Лише тоді можна буде вирішити і глобальні виклики нашого часу.
Найбільшим з них є зміна клімату, спричинена людьми. Звісно, класичні промислові країни несуть абсолютно особливу відповідальність у боротьбі з кліматичною кризою. В той же час сьогодні багато інших країн належать до найбільших емітентів шкідливих викидів. Замість того, щоб чекати на інших, усі ми спільно повинні робити більше для досягнення цілей Паризької конференції з питань зміни клімату. Кожна й кожен з Вас має отримати шанс, аби досягти такої ж міри добробуту, як і громадянки й громадяни в Європі, Північній Америці або в таких країнах як Японія чи Австралія. Однак якщо цей економічний розвиток відбувається завдяки технологіям і способам виробництва ХІХ-го чи ХХ-го століття – з використанням двигунів внутрішнього згорання і теплових електростанцій на вугіллі – то наша планета цього не переживе.
Але з цього слідує одне: ми повинні відмежувати економічний розвиток від викидів СО2. Це вже вдається зробити у багатьох країнах, адже підходи до вирішення і технології для цього ми маємо. Як технологічно дуже розвинена країна ми пропонуємо співпрацювати в цьому задля спільного блага. Якщо виробники відновлюваної енергії та її промислові споживачі дійдуть між собою згоди через континенти, то нам вдасться спільно досягти нового рівня добробуту, у багатьох місцях цього світу. Я радий, що можу сьогодні анонсувати Вам таке: Німеччина виконує і свої зобовʼязання щодо міжнародного фінансування збереження клімату. Ми втричі збільшили свій внесок: з двох мільярдів євро в 2014 році до чотирьох мільярдів євро в 2020 році і до шести мільярдів євро у минулому році. Таким чином, ми дотримуємось свого слова. Це роблять і промислово розвинені країни загалом, які цього року, мабуть, вперше здійснять свою мету – зібрати 100 мільярдів євро на міжнародне фінансування збереження клімату. Це важливий сигал, сигнал, на який довго чекали, до того як у грудні в Дубаї ми підібʼємо підсумки і вестимо перемовини про нові плани із захисту клімату з 2030 року. Для мене важливо, аби ми при цьому були настільки конкретними і дотримувалися своїх зобовʼязань, наскільки можливо. Тому я виступаю за те, аби в Дубаї ми поставили собі чіткі цілі задля розвитку відновлюваних джерел енергії та збільшення енергоефективності. Такими самими амбітними ми будемо у досягненні Цілей сталого розвитку. Захист клімату або розвиток – таке зіставлення не спрацює. Наш вчорашній саміт продемонстрував мені, наскільки терміново нам необхідно надолужувати і досягнення Цілей сталого розвитку. Тому на Саміті Майбутнього в наступному році, який ми готуємо разом із нашими друзями з Намібії, ми хочемо й далі пришвидшити темп і надати поштовх виконанню Порядку денного до 2030 року.
У цьому контексті важливим для мене є те, аби ми подбали про збільшення приватних інвестицій в Африці, Азії, Латинській Америці та у Карибському басейні. Лише один приклад: увесь світ говорить нині про диверсифікацію ланцюгів постачання та про сировинну безпеку. А чи не можна було б почати з того, щоб принаймні перший етап переробки відбувався на місці, там, де сировина знаходиться у надрах? Німеччина і німецька економіка у будь-якому разі відкриті для того, щоб налагоджувати саме такі партнерства.
Усі ми наступними роками, звісно, стоятимемо перед викликом переведення нашої економіки, нашого енергозабезпечення і нашої інфраструктури у ресурсоощадне, кліматично нейтральне майбутнє. Це потребує великих інвестицій. Аби мати змогу підтримати ці інвестиції, ми повинні зайнятися борговою кризою багатьох країн та модернізувати міжнародну фінансову архітектуру. Про це я вже сказав на початку: Німеччина не чіпляється за статус-кво, і у цьому питанні також. Ми хочемо, аби щось змінилося. Я докладаю зусиль до того – і останнього разу це відбулося на Саміті країн Групи G20 у Делі –, щоби реформувалися багатосторонні банки розвитку, аби вони могли робити більший внесок у фінансування глобальних суспільних благ, як от у захист клімату і біологічне розмаїття або у запобігання виникненню пандемій. Таке рішення прийняли країни Групи G20 і у Делі. Німеччина підтримує цю реформу – також і фінансуванням. Як перша країна ми інвестуємо 305 мільйонів євро гібридного капіталу у Світовий банк, капіталу, завдяки якому Світовий банк, як очікується, зможе надати додаткові кредити обсягом більше двох мільярдів євро.
Шановні пані та панове! Генеральний секретар Гутерреш сьогодні звернув нашу увагу на стрімке зростання гуманітарних потреб через численні кризи у всьому світі. Німеччина є другим за обсягом донором гуманітарної допомоги у світовому вимірі, і ми й надалі стоятимемо на боці людей, які опинилися у найбільшій скруті.
І сама наша Організація Обʼєднаних Націй також не має права чіплятися за статус-кво, шановні пані та панове, і тут я маю на увазі дві речі. По-перше: ООН повинна обернутися обличчям до викликів майбутнього, як це і пропонує Генеральний секретар Антоніо Гутерреш. Одним з найбільших запитань з моєї точки зору є те, як нам зробити інновації і технологічний прогрес доступними для усього людства. Штучний інтелект, наприклад, криє в собі великі можливості і водночас він може зацементувати розкол світу, якщо лише деякі матимуть від цього користь, якщо алгоритми враховуватимуть лише частину реальності, якщо доступ до цього матимуть лише багатші країни. Тому Німеччина наполегливо вимагає обговорення Глобального цифрового договору. При цьому нам слід було б поговорити і про спільні правила для можливого застосування генеративного штучного інтелекту як зброї.
Ще одним питанням майбутнього є те, як сама ООН відображає реальність багатополярного світу. Дотепер вона робить це недостатньою мірою. Ні в чому іншому це не проявляється так очевидно, як у складі її Ради Безпеки. Тому я радий, що все більше партнерів – у тому числі троє з постійних членів РБ – заявили про своє бажання просунутися вперед у питанні реформування. Адже зрозуміло: Африці треба надати більшої ваги, так само як Азії і Латинській Америці. За цієї передумови можливо вести перемовини про різні варіанти тексту. Такі перемовини з відкритим результатом не слід блокувати жодній країні максимальними вимогами. Цього не робимо і ми. Зрештою, приймати рішення про реформування Ради Безпеки – це компетенція Генеральної Асамблеї. До того моменту Німеччина як непостійний член Ради Безпеки ООН хотіла би взяти на себе відповідальність, і я прошу вас підтримати нашу кандидатуру на період 2027-2028 років.
Шановні пані та панове! Коли я цими днями і перед цим зібранням говорю про мир, то подумки я разом з тими, для кого мир є далекою мрією, разом із суданками й суданцями, які стали жертвами жорстокої боротьби за владу між двома воєначальниками, разом з жінками й чоловіками на Сході Конго або, що зовсім актуально, разом з людьми у Нагірному Карабасі – військові дії, які відновилися, ведуть, я у цьому впевнений, у глухий кут; вони повинні припинитися – і, звичайно, я разом з українками й українцями, які борються за своє життя і свою свободу, за незалежність і територіальну цілісність своєї країни, за дотримання саме тих принципів, дотримуватися яких усі ми зобов’язалися у Статуті ООН.
Однак загарбницька війна Росії завдає великих страждань не лише Україні. Від інфляції, росту заборгованості, нестачі добрив, від голоду і зростання бідності потерпають громадяни й громадянки в усьому світі. Саме тому, що ця війна має нестерпні наслідки для всієї нашої планети, добре і правильно, що світ бере участь і у пошуках миру. Водночас нам треба остерігатися таких псевдо-рішень, які містять «мир» виключно у назві. Тому що мир без свободи означає гноблення. Мир без справедливості називають диктатом. Це зрештою вже повинна зрозуміти і Москва. Бо не забуваймо: Росія є відповідальною за цю війну, і саме президент Росії є тим, хто у будь-який час може покласти їй край одним-єдиним наказом. Але для того, щоб він це зробив, він повинен зрозуміти, що ми – країни Обʼєднаних Націй – серйозно ставимося до своїх принципів, що у багатополярному світі ХХІ-го століття ми більше не бачимо місця для ревізіонізму й імперіалізму. Мабуть, ніхто інший не сформулював це тут у Нью-Йорку так влучно, як зробив це наш колега, посол Кенії. Після вторгнення Росії в Україну він у Раді Безпеки сказав таке: "Rather than form nations that looked ever backward into history with a dangerous nostalgia, we chose to look forward to a greatness none of our many nations and peoples had ever known". – «Відмовившись від формування націй, які завжди дивилися назад в історію з небезпечною ностальгією, ми обрали погляд вперед, на велич, якої жодна з численних наших націй і жоден з численних наших народів ніколи не знали».
Колеги-делегати, історія Німеччини дає багато уроків про небезпеки такої ностальгії. Саме тому, вступивши до ООН 50 років тому, ми обрали інший шлях, шлях миру й примирення, шлях визнання існуючих кордонів, шлях співробітництва з усіма вами на користь кращого і більш справедливого світу. Цей шлях почався із урочистої обіцянки, яку ми дали 50 років тому, обіцянки, яку дав кожен з нас при вступі до ООН, а саме «об’єднати наші сили для підтримки міжнародного миру й безпеки». Докладаймо всіх зусиль до того, аби виконати цю обіцянку.
Дякую!